Кафе «Шевченко»
Автор: Джеффрі Делано Девіс
Синопсис: Напередодні вторгнення до Харкова власниця кафе бореться за те, щоб її ресторан був відчинений, незважаючи ні на що. Час читання: 15 хвилин.
Не соромтеся залишати коментарі внизу допису!
Іван заглядає у вікно кафе. У вітрині, яка виходить до вікон і стоїть поруч зі старовинним касовим апаратом на прилавку в глибині кафе, лежать ряди вареників; червоні краплі малини й гілочка м’яти прикрашають пухкий штрудель. Поруч із варениками викладено ряди сирників із різноманітними ягодами. Витає насичений аромат кави.
«Ти вже відкрилася?» — запитує Іван крізь холодне вікно.
«Ти ж знаєш, що ні», — кричить Наталка, яка діловито складає молоко в низькі холодильники. Вона вмикає еспресо-машину.
«Можна я все ж приєднаюся до тебе?»
— Я коли-небудь відмовляла тобі в цьому?
— Жодного разу.
— Тоді, будь ласка, заходь і зачини за собою двері.
Іван заходить, швидко зачиняє двері й глибоко вдихає, смакуючи запах пекарні. Він худорлявий, років п'ятдесяти, але виглядає значно молодше. Чоловік вдягнений у поношене спортивне пальто поверх футболки панк-гурту The B-Sides і тремтить від холоду. Він хронічно не готовий до зими.
— Якщо нам судилося померти, давай хоч тістечок поїмо.
— Ми не помремо, Іване.
— Звідки ти знаєш?
— Вважай це жіночою інтуїцією, — знизує плечима Наталка.
— Традиційно ненадійна, — парирує Іван.
— Легке обсмажування, молоко, цукор?
— Як ти здогадалася?
У цей момент з'являється Софія, довговолоса брюнетка у модній парці й пашміні, елегантно накинутій на шию.
— Можна лате, Наталко?
— Ми ще не відкрилися, Софіє.
— Але ж Іван тут!
Софія благально посміхається.
— Росіянам вхід заборонено.
— Культурно я українка.
— Добре. Приєднуйтесь до вечірки, пані.
Вона займає місце біля вікна й дивиться на хмари. Іван сідає біля неї. На якусь мить запанувала така тиша, що всі троє чують дихання одне одного.
— Чому хмари завжди схожі на кроликів? — розмірковує Софія.
— Яке молоко, Софіє? — питає Наталка.
— Знежирене. З корицею, якщо є.
— Я бачу динозавра. Може, це чапля?.. — каже Іван.
— Ні. Це все кролики.
Наталка ставить каву перед Іваном. Вона вальсує за довгим прилавком, хапає ручку еспресо-машини й починає наповнювати її меленою кавою, щоб приготувати Софії лате. Вона вставляє ручку в патрубок, натискає кнопку, і машина починає гудіти. Тонка цівка еспресо стікає в білу порцелянову чашку.
— То що, які новини? Варвари вже біля воріт? Мені закривати своїх жінок і дітей? — каже Іван, сьорбаючи каву.
— У тебе немає дружини, Іване.
— Тоді я зачинюся у своїй квартирі й наречу себе бранцем часу.
— Кажуть, що вони за 50 кілометрів.
— Армія проводить призов. Вік 18–60. Ти маєш піти, Іване.
Молода жінка заглядає в кафе. Вона намагається всунути передні колеса свого дитячого візка у двері.
— Мені дуже шкода, Тетяно, але ми не будемо працювати ще 45 хвилин, — каже Наталка.
Жінка збентежено махає рукою й зачиняє двері.
— З мене був би жахливий солдат. Я вже вирішив. Я будуватиму блокпости. Софіє, хочеш приєднатися до мене? — продовжує Іван.
— Я робитиму коктейлі Молотова, — відповідає Софія.
Незручна тиша.
— Зеленський нам сказав!
— Так, сказав.
— Я не знаю, який алкоголь використовувати.
— Алкоголь?
— Іване, ти можеш замкнути вхідні двері? — питає Наталка.
Іван киває.
— У коктейлі… коктейлі Молотова. У ньому є алкоголь, чи не так? — шепоче Софія.
— Можливо, тобі варто будувати блокпости, Софіє, — відповідає Іван.
— У цьому коктейлі є етиловий спирт, щоб він вибухав. Я не знаю, який тип використовувати. Іване, будь ласка, не говори зі мною, наче я дурненька. Наталко, можна вареників?
— Звісно.
Софія знімає окуляри, великим і вказівним пальцями потирає перенісся, потім повертає окуляри назад.
— Це так жахливо. Я не можу нікому дивитися в очі. Я відчуваю, що вони знають, що я росіянка, навіть коли я ще не сказала ні слова.
— Я думаю, тобі здається, — каже Іван.
— Я серйозно, — відповідає Софія.
— Як завжди, як завжди.
— Як ти можеш так легковажно ставитися до цього, Іване?! У нас майже війна! Російські танки котитимуться Харковом. Будуть гинути люди. Наші домівки будуть зруйновані! Не кажучи вже про голубів, чайок, куликів. Світ природи буде розчавлений, знищений.
— Ми не знаємо, що станеться.
— Ти серйозно?! 50 кілометрів, Іване! 50 кілометрів! Клянусь, я чую танки з вікна своєї спальні.
— Я не заперечую. Війна не приносить прибутку. Путіну потрібні гроші, — каже Іван.
— Путін — реваншист. Доморощений Наполеон. Він не зупиниться, поки не командуватиме всією Європою.
Тиша. Наталка заходить за ріг прилавка, простягає Софії латей ставить перед нею вареники.
— Чомусь у мене зник апетит.
— Їж, Софіє.
Софія обіймає теплу чашку руками, насолоджуючись запахом еспресо в лате. Наталка повертається за прилавок і хапає кілька лляних скатертин. Іван крутить пальцями кінчик бороди. Софія знову дивиться у вікно й задається питанням, чи заслуговує людство на красу та спокій природного світу. За вікном річка Харків в'ється через місто золотоверхих соборів і величезних бюрократичних будівель, реліктів радянського минулого.
— Ти полагодила стелю, Наталко? — питає Іван.
— Так! Потекла одна з труб. Все залатано.
— Добре.
— А як там Петро, Софіє?
— Готується до випускних іспитів. Дуже зайнятий. До всього цього, — махає рукою Софія. Вона відкушує шматочок вареника й відсьорбує лате.
— Психо..нейро.. як там воно?
— Нейропсихологія. Його дисертація присвячена нейропластичності рецепторів у мозку дітей-аутистів.
— Нейропластичність… таке гарне слово. Нейро-плас-тич-ність, — виразно промовляє кожен склад Іван.
Повз вікно з шумом проносяться поліцейські машини.
Софія ще раз відкушує вареник, обережно кладе його назад на тарілку, дістає з кишені губну помаду й фарбує губи.
— Ну, я пішла. Не знаю куди. Зазвичай я просто тиняюсь.
— Жінки роблять коктейлі Молотова в бібліотеці, Софіє. І плетуть маскувальні сітки, — каже Наталка, протираючи спінювач молока на еспресо-машині.
— Супер! Я одразу піду туди. Після прогулянки. Я дуже сподіваюся, що побачу вас знову.
— Побачиш, Софіє. Побачиш.
— До побачення, Іване.
— Бережи себе, Софіє.
— Дякую.
Вона накидує пашміну на шию з манірністю акторки.
— Іване?
— Так, люба?
— У тебе блискавка розстібнута. Усім па-па!
Іван непомітно відвертається від Наталки, застібається й намагається приховати збентеження, вдаючи, що дивиться у вікно.
— Хмари справді найчастіше схожі на кроликів.
— Не треба соромитися, Іване.
— Соромитися чого?
— Розстібнутої блискавки. Я нічого не бачила.
— Там немає на що дивитися.
— Це ти сказав. Не я.
Світло відбивається від річки й виблискує на мідній бляшаній стелі. Наталка накидує скатертини, які лягають на столи, як ніжний снігопад.
— Все добре, Наталко?
— Як усе може бути добре? Не будь дурнем, Іване.
— Так. І все ж ти відкриваєш кафе. Ти думаєш, у тебе сьогодні буде робота?
Ледве чутний гуркіт стає все голоснішим. Повільний скрегіт, дивний свист і дзижчання. Великий какофонічний танк Т-72 проповзає поруч, від чого починає трясти столове срібло, сільнички, перечниці й вітрини. Кілька виделок падає зі столів, вдаряючись об підлогу з дивною синхронністю.
Наталка безпорадно сідає поруч з Іваном.
— Коли закінчився комунізм, закінчились гроші, і ми були злиднями. Мої батьки продавали тістечка й каву на тротуарі, щоб звести кінці з кінцями. Зрештою, коли економіка покращилася, вони відкрили кафе, хоча в нас не завжди було що їсти. Моя мама розкладала тістечка, молоко й цукор, рахувала касу, відкривала кафе та вітала відвідувачів, день за днем. Я не буду тією, хто закриє кафе.
Клієнт, чоловік середніх років, марно намагається відчинити замкнені двері. Наталка злегка знизує плечима. Він відходить.
— Росіяни наближаються, але все одно всі потребують кави, — міркує вона.
Тіні рухаються по кафе разом із хмарою, що пропливає повз сонце. Мінливе світло підкреслює риси обличчя Наталки. Їй близько сорока, але вона виглядає дещо старшою через труднощі життя. Щоранку вона наносить на обличчя зволожуючий крем і часто робить пілінг. Життєдайність і безнадія борються за домінування в її образі, граючись кутиком рота або піднімаючи брови.
— Хочеш ще вареників, Іване?
— Ні, дякую.
Старовинний годинник робить тік-так, тік-так, тік-так. Іван мовчки рахує секунди.
— Я не зовсім упевнений, як встановлювати блокпост. Чи є якісь інструкції? В інтернеті? Чи може танк переїхати машину? Якщо я припаркую свою посеред дороги?
— Твою — звичайно.
— Це Мерседес.
— 1982 року.
— Вінтажний рік.
— Бампер закріплений скотчем.
— Вона почесна землячка.
— Вона — гарматне м'ясо.
Іван раптом встає й гладить бороду.
— Вибач. Я тебе образила?
— Ні. Але ти сьогодні доволі саркастична, Наталко.
— Я пожартувала. Іване, це автівка.
— Я не засмучений через СВОЮ АВТІВКУ.
— Звичайно, ні. Хоча ваші з нею стосунки виглядають досить інтимно.
— Гей, якщо ти хочеш, щоб я пішов. Я піду.
— О ні, Іване! Ні! Мені просто весело з тобою. Не треба йти. Пробач. Я більше не буду жартувати про тебе чи твою машину. Обіцяю.
— Здається, я прив’язаний до старенької...
— Я це знала!
Знову гучний гуркіт. Іван ловить пачку цукру, яка падає зі столу. Потім виделку. Тарілка небезпечно танцює близько до краю.
— О, Боже! Ще один танк! Великий.
Наталка несамовито мечеться по кімнаті, вирішуючи, що врятувати першим. Вона тягнеться до великої тарілки для торта на високій полиці над прилавком і повертає її на місце, коли та ось-ось впаде. Двом вишуканим скляним тарілкам пощастило менше, і вони падають на підлогу, коли три танки з гуркотом проносяться повз вікно, трусячи шибки.
Скрегіт гусениць танків згасає. Наталка бере тарілку для торта й знімає її з полиці. Вона кладе її на прилавок, спирається на лікті, обхоплює голову руками й потирає скроні.
— Іване, здається, мені потрібна… хвилинка… наодинці. Подумати.
— Звісно. Звісно.
Іван не рухається.
Світло непомітно переміщається по кафе. Хмара пропливає над сонцем, відкидаючи тінь на касовий апарат і старовинну шафу.
Наталка у глибокому трансі бездумно дивиться вдалечінь.
— У мене немає нічого для тебе. — У мене немає нічого, щоб тобі дати, дати для...
— Наталко, що ти маєш на увазі?..
— У подарунок. Для тебе. У мене нічого немає. Ми можемо деякий час не бачитися.
Наталка оглядається по кафе в пошуках подарунка.
— Мені нічого не треба, Наталко.
— Але… щось… що ти можеш узяти!.. Має бути щось.
Іван підходить до неї. Кладе руку їй на плече.
— Мені нічого не потрібно, Наталко. Будь ласка, просто подумай про себе. Будь ласка.
Наталка лізе в кишеню штанів і дістає кілька шматочків ворсу. Вона бере Івана за руку й кладе ворсинки йому в долоню.
— Магічний кролячий пил. Із хмар.
Вона роззирається по кафе. Спогади наповнюють її: як вона шепотіла імена клієнтів на вухо своєму дідусеві, щоб він міг привітати їх зі своєю звичайною вишуканістю. Її мати, якій борошно вибілювало щоки й волосся, поки вона місила тісто, наспівуючи «Ніч яка місячна» та «Ой у вишневому саду». Футбол, переважно на телебаченні Наполі, доки Україна не сформувала свою команду в 1990-х роках. І запах цього місця! Медова бабка, яблучний пиріг, під час свят — цукрові перекладанці.
Наталка стискає вуста й закриває очі, ховаючись від світу.
Іван сидить біля неї на прилавку. Він потирає їй спину, щоб заспокоїти.
— Ти повинна поїхати, Наталко. Повинна поїхати.
— Куди я поїду?! — каже вона, натягуючи рукав на руку, щоб витерти сльози. — Болгарія?! Польща?! У жодному разі! Моє життя тут.
— У мене є дядько в Кракові. Він прийме тебе. Поки я не зможу приїхати. Він буде…
— Поки ти не зможеш приїхати?! — каже вона. — Ти думаєш, що про мене треба піклуватися?! Що я безпомічна?! Це те, що ти думаєш?
— Ні! Ні! Зовсім ні...
— ...що я школярка…
— НІ!
— ...яка чекає на порятунок...
— Ні, Наталко, ні… Я просто мав на увазі… Я мав на увазі… що… що
— Тобі не потрібно мене рятувати. Я можу сама себе врятувати.
— Звісно. Звісно.
Вона витирає ніс і щоки паперовою серветкою.
— Подивіться, як я реву, як маленька… ну... школярка… бляха... бляха…
Наталка робить декілька глибоких вдихів. Знову тиша. Цокає антикварний годинник. Гудить мотор низького холодильника.
— Я хочу тобі допомогти. Я зроблю все, що тобі потрібно, — каже Іван.
Наталка повертається до нього. Вона задається питанням, чи можливо, що цей інтернет-технік, цей крипто-ентузіаст, цей романіст на півставки, цей майстер на всі руки, цей розлучений чоловік, який так явно закохався в неї з того моменту, як багато років тому переступив поріг кафе, чи може цей зламаний чоловік бути великим солдатом? Великою людиною?
— Дивні речі трапилися, — думає вона.
Вона нахиляється вперед і ніжно цілує його в щоку. Вона бере його голову в свої руки.
— Якщо ти знову будеш мене опікувати, я надеру тобі дупу. Яким би милим ти не був.
Іван широко посміхається.
— Зрозумів.
— Наталко...
Вона прикладає палець до його губ.
— Не зараз. Я знаю, — каже вона.
Іван відводить погляд на прилавок, наче не може винести близькості. Вона піднімає його голову. — Який прекрасний страх, — думає він. Наталка ніжно цілує його в губи. Тоді ще раз. Вона заплющує очі, коли він оповиває її руками, насолоджуючись його обіймами, і дивується його силі, незважаючи на його худорляву, непоказну статуру.
— Ти підкинеш мене до бібліотеки?
— Із задоволенням.
— Зачекаєш хвилинку?
— Звісно. Так, звичайно.
— Дякую.
Іван йде. Він вмикає вейп на тротуарі біля магазину. Наталка спостерігає, як блакитне світло народжується й згасає з кожною його затяжкою. По уламках тарілок вона проходить за прилавок до порожнього ящика з-під молока, де вона зберігає свою сумочку й коричневу пухову куртку. Вона вдягає її, дістає з кишені бальзам для губ і наносить його, прицмокуючи губами. Звичайно, сонцезахисні окуляри.
Вона знову пробирається крізь уламки розбитих скляних тарілок й виляє стегнами між мідних столиків кафе, заходячи в залу. Наталка думає про розбиті осколки, які закарбувалися їй у пам'яті, і про те, як наше розуміння самих себе спотворюється та прикрашається минулим. Дійшовши до дверей, вона робить подих, повертає ручку й виходить у сліпуче ранкове світло.